logo

Joomla Templates and Joomla Extensions by JoomlaVision.Com

Дитячий куточок

Дозвілля для наймолодших читачів нашої бібліотеки

Дитячий куточок Дитячий куточок

Абонемент

Підберіть для себе та близьких цікаву книгу

Абонемент Абонемент

Читальний зал

Тут ви можете почитати періодику та книги

Читальний зал Читальний зал

Інтернет-центр "Бібліоміст"

Безкоштовний інтернет в бібліотеці

Інтернет-центр Інтернет-центр
Сьогодні: 21 - 11 - 2019 р.

Статистика





feed-image RSS новини
Головна Творчі особистості Слободзян (Куришко) Оксана Семенівна (2.07.1960 р. н.)
Слободзян (Куришко) Оксана Семенівна (2.07.1960 р. н.) Друк e-mail
Головна статті
Слободзян (Куришко) Оксана Семенівна (2.07.1960 р. н.)
Мужність жити
Всі сторінки

Народилася  та навчалася в селі  Залужжя. Середню освіту здобула в Дубровицькій школі в 1977 році. Працювала телятницею колгоспу ім. Лесі Українки (1977–1979 рр.). Навчалася в Рівненському педагогічному інституті (1978–1983 рр.). Завідувала дитячим садком села Сварицевичі (1979–1980 рр.) та колгоспним дитячим садком села Залужжя (1980–1981рр.). Працювала секретарем комітету комсомолу Дубровицького СПТУ-6 (1981–1992 рр.), практичим психологом, учителем початкових класів Дубровицької СШ №2 (1992–1999 рр.).

З 2009 року – власний кореспондент громадсько-політичної газети Рівненської області.  

Письменниця. Видала книгу повістей «По дорозі до щастя» у 2010 році у видавництві «Роса». Працює над  другою своєю книгою.

 


Мужність жити

(Уривок з нарису, надрукований у «Вільному слові» 19.01.2012 року)

…У нього 20 січня ювілей.

Михайло Михайлович Слободзян – відома в Дубровицькому районі людина. Уролог, хірург. Майже сорок років віддав медицині, котру досі любить лише трішечки менше, аніж дітей та трійко наших онуків.

Не мені судити про його професійні якості, – про це більше знають його колеги та пацієнти. Я захоплююся його мужністю, силою волі та любов’ю до життя. І хочу, щоб наші сини були в цьому схожими на нього.

***

Коли відкрито повідомили, що Дубровицький район внаслідок Чорнобильської катастрофи надзвичайно забруднений, із семи хірургів Дубровицької ЦРЛ п’ятеро виїхали в так звану «чисту» зону. Було це 15 років тому. Нам виїжджати не було куди – обоє місцеві. Троє дітей, робота, квартира. Вирішили: буде, що й усім…  Що дасть Бог.

Тоді обласне медичне  керівництво намагалося налагодити вахтову систему забезпечення хірургічної служби нашого району. Проте це не завжди вдавалося. Отож мій чоловік (тоді районний уролог) у силу обставин почав займатися загальною хірургією. Удвох із Миколою Павловичем Маковецьким вони виконували понад 600 хірургічних операцій! Тут було все – від вогнепальних поранень до резекції шлунка. Навантаження протягом тих складних трьох-чотрьох років було неймовірне. Прокинувшись уночі, я бачила, що чоловіка поруч немає. Не дивувалася і не ревнувала, знала: поїхав на операцію.

Виходив із хати тихенько, щоб не розбудити мене з дітьми. Протягом ночі бувало по декілька таких викликів, отож звикла – є, нема…

Нарешті прислали славну когорту молодих хірургів із Тернопільського медінституту: Сашка Калюжного, Костю Кліценка, Едіка Ремезюка. Учили хлопців удвох із Маковецьким. Та щоб стали справжньою підмогою, потрібні були роки й досвід. Я бачу, які теплі між ними стосунки й донині, хоча тепер ці хлопці – вже маститі хірурги, поважні люди.

Що таке хірургічне втручання, знають не багато. Бо інакше серед людей не були б розмови на кшталт: «зарізали», «їм пофіг, аби гроші загребти», «не заплатиш – ніхто на тебе не гляне»… Я завжди бачила щире переживання свого чоловіка за стан здоров’я людей, котрих він оперував. Навіть уночі телефонував, давав розпорядження, цікавився ситуацією. А від медперсоналу знаю, що під час операцій Михайло Михайлович підбадьорював, жартував, незважаючи на те, день чи ніч надворі. Медсестри іноді навіть просили: «Перестаньте, лікарю, інструменти з рук повипадають». У палатах під час обходу «сипав»  анекдотами, примовками, аж жалілися хворі, що шви від сміху розходяться.

Роки навантажень далися взнаки. Дуже часто приїжджав із викликів блідим та змученим. Уже потім, коли сталася біда, мені розповіли, що не раз йому під час операції ставало зле. Згодом почав стрибати тиск, та лікуватися було ніколи. Це як чоботар без чобіт…

Будував дім, обох синів навчав у Київському медичному університеті. Дітям і вибору не було: змалечку брав із собою на ургентні виклики. Поталанило їм: ще маленькими бути присутніми й на операціях. От тільки найменша наша, Олечка, злякалася крові: «Хочу, як мама, психологом. А якщо лікарем, то тільки вушка та носики лікуватиму».

І біда… Як грім серед ясного неба: інсульт! Складний. Транспортувати не можна. Десять днів без свідомості. Прилетів старший брат із Пітера, теж хірург. Колеги не відходили. З Рівного тричі приїжджала бригада висококласних лікарів. А він – між життям і смертю. Цілий місяць ситуація надскладна, кома. Прошу синів: «Візьміть тата за руки, тримайте і просіть Бога, щоб він передав вашу молоду силу йому. Пропадемо ми без нього…» І сліз уже не було. Трималися тільки тому, що бачила, як борються за його здоров’я колеги на чолі з головним лікарем Олександром Поліщуком. Не мала права впадати в розпач. Хочу низько вклонитися усім, хто врятував батька моїх дітей…

Де й поділося тридцять кілограмів ваги… Прикутий до ліжка. Потім – учився спочатку, як дитина, говорити, ходити. І вражав своїм бажанням вишкрябатися, витиснути з організму все, що тільки можна, аби реабілітуватися. Лівобічний парез…

Через рік уже ходив із паличкою. І тут – дивна для нього поведінка: вставав, одягався, виконував ранкові гігієнічні процедури, сідав у крісло і дивився в підлогу. І так –  три роки… Я знала, що може думати чоловік, якому трішки за п’ятдесят і котрий був колись так потрібний усім, а тепер залишений сам-на-сам із тим, що йому не під силу змінити. А жалості він не переносив…

Через чотири роки головний лікар Олександр Поліщук запросив лікаря Слобоздяна на роботу в поліклініку. Ніколи не забудемо його доброти й людяності, бо простягнув руку допомоги нашій сім’ї в надзвичайно складний час, коли треба було «дітей на крило ставити»… Він з тих керівників, хто може стати на місце свого підлеглого, відчути його біль та підставити плече. І тонкий психолог.

Мого чоловіка наче підмінили: очі засвітилися, як колись…Прошу: не йди на роботу, якось будемо. Важко тобі ходити. А він і слухати не хоче. Поїхав до Львова на курси. Із паличкою. Хліба собі з трудом міг урізати. Здав тести найкраще в групі. Підтвердив свою вищу категорію. Приїхав додому, штани в руках тримає, так схуд. Але щасливий – повернувся в медицину! «Знаєш, як Бог милував, що залишив здоровим мій інтелект! – радів, як дитина. – Тепер зможу допомогти піднятися дітям. Їх же довчити треба, одружити».

Ми з дітьми жодного разу не чули, як йому важко, що йому болить. Не дає собі спуску ніколи. Прийняв життя, яке воно є. І радіє йому. І хочеться вірити, що приносить користь людям, маючи за плечима такий великий професійний досвід.

Ми вітатимемо його дома і скажемо усі теплі слова, дивлячись йому в очі. А його нескореність, впертість, працелюбство та любов до обраного на все життя фаху хай стануть прикладом для багатьох, хто опинився в непростих життєвих обставинах. Він обов’язково мене сваритиме за мою сповідь на люди, але пробачить. Бо знає мене, як і я його, до останньої потаємної думки.

 

Коментарі  

 
0 #1 profile8356 02.11.2018 14:57
Need cheap hosting? Try webhosting1st, just $10 for an year.

http://www.cristaleriajara.com/galeriajara/albums/userpics/10097/package-hosting-web-cheap-31889.jpg
Цитувати
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити


Залузька публічно-шкільна бібліотека